Lucas Kraft
Я захворів на булімію у 15 років. Бездумно поглинав їжу, а потім відчував величезну тривогу через страх набрати вагу, що супроводжувався фізичним дискомфортом від відчуття переповненого шлунку. Цей дискомфорт дратував мене та змушував шукати полегшення в очищенні.
Читаючи цю статтю, більшість людей подумали б, що її написала жінка. Так суспільство навчило нас думати, коли йдеться про розлад харчової поведінки. Але я чоловік. І в 15 років я ніколи не чув про інших чоловіків з РХП. Перемотайте вперед на 20 років до сьогоднішнього дня, і побачите, що мало що змінилося. Та клеймо й замовчування коштують життів.
Зростаючи в 90-х і на початку 2000-х років, важко було не погоджуватися з визначенням суспільства щодо того, «яким повинен бути чоловік». Я ріс із розумінням того, що від мене, як від чоловіка, чекають певної ролі. Тому в підлітковому віці, бажаючи бути соціально прийнятим своїми однокласниками, я не хотів зізнаватися ні собі, ні комусь іншому, що страждаю на розлад харчової поведінки. Я вважав, що це суто жіноча проблема.
Лише через рік булімії я вже мав проблеми з травленням. З 15 до 25 років я опинявся в кабінетах лікарів і відділеннях швидкої допомоги, відчуваючи нестерпні болі в грудній клітині та проблеми зі шлунком. Але ніхто не ставив мені діагноз РХП. Насправді приховати булімію було неважко, оскільки я не відповідав стереотипному уявленню людину з розладом харчової поведінки. Навіть лікарі не помічали очевидних ознак моєї булімії. Мені надзвичайно пощастило, що після десяти років хвороби я зміг одужати. Однак, навіть вилікувавшись від булімії, я залишився з розладами травлення на все життя.
За той короткий час, що я відкрито розповідаю про свій досвід булімії, я поспілкувався та отримав електронні листи від багатьох чоловіків, які розповіли про свою боротьбу з розладом, і майже щоразу вони казали мені, що я перший, кому вони зізналися. Більшість з них ніколи не чули про інших чоловіків, які страждають на булімію, або про тих, хто був би готовий говорити про це та ділитися своїм досвідом.
Існує культура токсичної маскулінності, яка опосередковано спонукає до мовчання чоловіків, які можуть відчувати труднощі та бояться показатися вихолощеними. Це мовчання походить не лише від тих, хто страждає, але й від суспільства в цілому. Окрім того, що моя хвороба значною мірою ускладнювалася стигматизацією, вона також посилювалася загальною необізнаністю та недостатньою увагою до цієї проблеми. Спочатку я не здогадувався, що страждаю на розлад харчової поведінки, бо навіть не знав, що таке булімія. Коли я був у старших класах нам розповідали про небезпеку вживання наркотиків і водіння напідпитку, але ніколи про те, що робити, якщо зіткнувся з РХП. У телевізійних шоу та фільмах багато показують наркоманію та алкоголізм, часто навіть романтизуючи їх, але рідко ми бачимо анорексію, переїдання або булімію з їхніми симптомами. А коли їх зображують, то зазвичай їх має молода, заможна, білошкіра жінка.
Але позитивні зміни відбуваються, хоч і повільно. Нарешті ми приходимо до розуміння, що припущення, засновані на статі, не просто неосвічені, а насправді шкідливі. Психічне здоров’я зараз є центром уваги, але нам ще потрібно пройти довгий шлях, щоб люди були справді обізнаними щодо розладів харчової поведінки.
Розлади харчової поведінки не мають нікого дискримінувати, щоб сьогоднішня 15-річна версія мене могла звернутися за необхідною допомогою перш ніж РХП приведуть мене до швидкої. Розлади харчової поведінки можуть торкнутися будь-кого, і чим більше ми будемо проливати світло на ці теми, ти легше буде людям отримувати своєчасну допомогу. Дестигматизація розмов про розлади харчової поведінки – це перший крок до того, щоб допомогти людям говорити про це та отримати відповідне лікування.
Джерело https://www.nationaleatingdisorders.org/the-silent-struggle-of-men-with-eating-disorders/