Justin Kolber
Розлади харчової поведінки – це «крик в пустоту». Кількість чоловічих розладів харчової поведінки зростає з часів пандемії, а замовчування лише погіршує ситуацію – чоловіки менш охоче говорять про це, ще більше ізолюють себе, ніж раніше.
Так було і в мене. У коледжі я не говорив ні з ким місяцями. Я слухав музику в навушниках, йдучи студмістечком, виснажував себе тренуваннями в спортзалі, в їдальні їв на самоті, сидів на задній парті та крадькома бігав за цукерками в автоматі, ховаючи їх в кишенях штанів. Ніхто цього не помічав.
Останнім часом чоловіки починають порушувати мовчанку навколо порушення харчової поведінки, тренувань і стереотипів про мужнє тіло. Ловець команди «Сіетл Марінерс» Майк Марджама поділився своєю історією одержимості нарощування м’язів та булімії. Заку Ефрону стало зле від кофеїнових пігулок на зйомках «Рятувальників Малібу». Книжок з лікування, написаних лікарями, і статей експертів про самодопомогу – безліч.
Але скільки молодих людей знають про всі ці обговорення? Я б сказав, що небагато. Голоси ще надто розсіяні. І, як зазначила письменниця Кейтлін Моран в огляді своєї нової книги «А як же чоловіки?», у соціальних мережах немає скоординованого чоловічого боді-позитивного руху, який би протистояв потоку нереалістичних зображень «чоловіків з голим торсом» в Instagram (навіть у нещодавньому звіті зазначено, що алгоритм Instagram надає перевагу гарним зображенням статури).
У глибині моєї власної хвороби мені було важко співвідноситися з авторитетними голосами. Професійні спортсмени та кінозірки отримували непогані гроші за свої накачані тіла. А книги самодопомоги лікарів та експертів – ну, хіба вони коли-небудь страждали від болю від присідань і сорому в черзі за морозивом? Не дуже схоже. Здатність ідентифікувати себе і спілкуватися з іншими – життєво важливий крок на шляху до зцілення.
Я просто звичайний відвідувач спортзалу, який хоче говорити про бодипозитив. Я відчував себе самотнім у своєму надто худорлявому тілі – але це не так. Майже сім мільйонів чоловіків рано чи пізно стикаються з розладом харчової поведінки, найчастіше з переїданням. Кожен десятий відвідувач спортзалу страждає на м’язову дисморфію – тип дисморфічного розладу, коли людина переймається, що її тіло занадто мале або недостатньо м’язисте.
У 1980-х роках я поглинав тисячі мускулистих образів, які, здавалося, транслювалися безпосередньо мені: Конан, Роккі, містер Ті, Халк Хоган та незліченна кількість героїв коміксів, які з кожним випуском ставали дедалі більшими та супер мускулистими.
Я це все ввібрав. Чоловік був мужнім настільки, наскільки великі у нього м’язи. І це повідомлення було гучним і чітким ще до того, як з’явилися відео з тренувань у TikTok. Зараз соціальні мережі ще більше посилюють одержимість худими, м’язистими чоловічими торсами.
У старших класах школи та коледжу я займався спортом і завзято пив коктейлі для набору ваги, намагаючись погладшати. Потім почалися таємні голодування та переїдання. Я весь час був злий, пригнічений.
На перший погляд, я просто ходив до спортзалу, а потім наїдався до здуття живота. Це нормально, казав я собі. Треба просто їсти здорову їжу.
Це був 2002 рік, і переїдання ще не було визнано окремим розладом (це сталося у 2013 році). Зосередившись лише на своєму зовнішньому вигляді, я вирішив, що мої шість кубиків пресу роблять мене «здоровим».
Як спортсмен, я не знав, що ймовірність розвитку розладу харчової поведінки у спортсменів у два-три рази вища, ніж у неспортсменів, особливо в таких видах спорту, як бодибілдинг, боротьба, бокс, велоспорт, плавання та легка атлетика (усіма цими видами я займався). Звісно, я продовжував рухатися по спіралі. Як і решта світу. Між 2000-2018 роками поширеність розладів харчової поведінки у світі подвоїлася.
Все було пов’язано воєдино. Моя мужність і моє харчування; мої біцепси та мій одяг; саме моє існування.
Багато моїх друзів не вижили, як Джеймс, мій друг з дитинства. Ми роками грали в Конана та борців і мріяли стати супергероями. Ми хотіли допомагати безпорадним. Не знаючи, що самі були такими. Джеймс покінчив життя самогубством у віці 40 років.
Обговорюючи свою нову книгу «BoyMom», Рут Віппман зауважила, що статистика щодо чоловічої зневіри починає ставати штампом. Це правда. Але наслідки смертельно серйозні. Чоловіки в чотири рази частіше, ніж жінки, закінчують життя самогубством.
Мені б так хотілось, щоб Джеймс був живий. І щоб чоловіки, які живуть мов несвідомі сновиди, відтворюючи травми покоління та спричиняючи ще більше емоційного насильства, — щоб вони нарешті прокинулися та проживали себе справжніх. Я б хотів будувати нову гендерну рівність разом, у якій важливий кожен. Усе пов’язано: мужність, психічне здоров’я, образ тіла та їжа.
Я думаю, що настав час для чоловіків визнати свою вразливість, зокрема тілесну. Про це Віппман також писала в нещодавній статті в New York Times: «Всі говорять про хлопчиків і чоловіків, але ніхто з ними не розмовляє». Вона підсумувала: «Вони більш ніж готові говорити. Нам просто потрібно їх почути».
Що ж, ми тут, і дехто з нас говорить. Сьогодні я дуже вдячний за те, що більше не кричу в пустоту.
Я визнаю, що мій статус дозволив мені отримати допомогу. Я вважаю, що правильно поширювати це далі, тому що це спрацювало для мене. Інші допомогли мені зцілитися від моєї власної кризи, пов’язаної з образом тіла. І щоб втілити свою вдячність у дії, я готовий висловитись, якщо хтось захоче приєднатися до мене.
Джерело https://www.nationaleatingdisorders.org/male-body-positivity/