У сучасному суспільстві переважає культ фізичних вправ. Ми не можемо проїхати повз торговий центр, не побачивши вивіску нового спортзалу з секретною революційною дієтою, яка обіцяє привести вас в ідеальну форму. Не можна зайти в соцмережі, не побачивши сотню заголовків «спорт, який змінить ваше життя», які розповідають яскраві історії тих, хто вже змінив своє життя завдяки фізичним навантаженням, або взяти навіть новинні стрічки в телефонах – вони ж переповнені шокуючими новинами про вплив фізичних вправ на здоров’я.
Постійного галасу досить, щоб заплутати будь-кого. Звичайно, повіривши в усе перелічене вище, багато людей наївно приймають помилкові рішення з приводу фізичних вправ. Що, як наслідок, призводить до зростання рівня травматизму в модних фітнес-центрах, про що нам все частіше говорять новинні видання. Наприклад, в недавній статті в New York Times повідомляється, що лікарі відділення невідкладної допомоги відзначають зростання числа травм, отриманих на тренуванні, в тому числі важких хвороб, що загрожують життю, таких як рабдоміоліз.
Цікаво те, що багато з цих травм виникають у людей, які в цілому знаходяться в гарній фізичній формі і займаються спортом. Все це змушує мене відразу ж задуматися: якщо здорові люди піддаються впливу інформації та впливу культурних чинників, які призводять їх до небезпечних видів фізичних вправ, що відбувається з людиною з розладом харчової поведінки або субклінічним розладом харчової поведінки, коли вони бачать всі ці безліч послань, шо надходять звідусіль?
Проблема в тому, що ми більше не живемо в світі, де можна сказати людям з розладом харчової поведінки, що одужання означає більше ніколи не виснажувати себе вправами. Постійна інформаційна атака, пов’язана з користю фізичних вправ, фізичної підготовки та здоров’я, яка зустрічається повсюди, безумовно, має більший вплив на людину, яка лікується, ніж наша доброзичлива порада. Іншими словами, ми беремо на себе професійну відповідальність надати людям, що страждають розладами харчової поведінки, інструменти, необхідні для фільтрації інформації в нашому перенасиченому ризиками середовищі, яке включає в себе надумані ідеали про взаємодію вправ, дієти, здоров’я і культурних уявлень про красу.
Включення вправ в лікування розладів харчової поведінки не є новим підходом. Давно відомо, що ми повинні щось робити з надмірними і нав’язливими уявленнями про вправи у наших клієнтів / пацієнтів. З цією метою початковий підхід грунтувався на зміні поведінки і кількості вправ. Звичайно, багато центрів лікування розладів харчової поведінки в даний час включають йогу і прогулянки в якості рекомендованих форм фізичних вправ. Інші, більш комплексні центри, навіть включають модифіковані версії фізіотерапії або схемотехнічного навчання, коли клієнти знаходяться в стабільному стані. Такі зусилля заслуговують похвали і захоплення, так як з одного боку, вони розглядають фізичні вправи як фактор, що сприяє розладам харчової поведінки, а з іншого, не заперечують загальновизнані переваги регулярних фізичних вправ для фізичного, психічного і соціального здоров’я. На жаль, проста зміна поведінки сама по собі не дозволяє адекватно врахувати весь спектр чинників, які пов’язані з фізичними вправами і розладами харчової поведінки. Простіше кажучи, зміна типів або форм тренувальної поведінки просто знімає свербіж, але не лікує основну висип.
Нещодавно ми досягли величезних успіхів у розумінні дуже складних нюансів фізичних вправ, які характерні тільки для людей з розладами харчової поведінки. Поточний стан цієї роботи свідчить про те, що для того, щоб вплинути на тривалі зміни в поведінці при виконанні фізичних вправ, ми повинні втрутитися в психологічні чинники, які керують самою поведінкою. Іншими словами, зміна підходу до вправ не змінює всієї картини. Навпаки, спроби змінити підхід людини до тренувальної поведінки показали, що можливо вплинути на схеми тренувань, трансформувавши їх з патологічних на ті, які зміцнюють здоров’я.
Основними методами, які довели свою ефективність, є поєднання усунення ірраціональних переконань щодо фізичних вправ і їх наслідків, вивчення зовнішніх і внутрішніх джерел мотивації до фізичних вправ, розвінчання міфів і надання достовірної інформації про фізіологію фізичних вправ і ролі харчування при фізичних навантаженнях, відзначаючи, як емоції можуть затуманювати судження про вправу, і як ці емоції можуть потім приводити до надмірних вправ, і пояснення, як вправи пов’язані з самоідентифікацією людини. Тільки після того, як ці попередні вправи будуть враховані, зміна підходу до тренувань може вплинути на патологічну природу фізичних вправ при розладах харчової поведінки.
Мене надихають ці досягнення, оскільки ми переходимо до більш глибокого розуміння фізичних вправ при розладах харчової поведінки і можливості їх використання в терапевтичних цілях. Подальше вивчення цих дуже складних співвідношень допоможе нам співпереживати людям з розладами харчової поведінки, одночасно виконуючи професійні етичні зобов’язання щодо покращення нашої допомоги. Нав’язливі, і при цьому неадекватні повідомлення, які заохочують до патологічних форм фізичних вправ, незалежно від основних медичних умов, проблем з харчуванням або психологічних станів, будуть продовжувати проникати в культуру. Це, можливо, більше, ніж будь-який інший особливий фактор, є основною проблемою для психотерапевтів і людей, що борються з розладами харчової поведінки.
Радує те, що сучасні підходи до вправ визнають, що одне лише обмеження фізичних вправ не працює і результати були успішними завдяки втручанню на повний спектр чинників, які передують тренувальній поведінці, включають в себе вправи як частину комплексного лікування і дають людям навички, необхідні для орієнтування в нашому сучасному суспільстві, перенасиченому неоднозначними повідомленнями про фізичні вправи і здоров’я. Цей підхід є величезною зміною в проблемі розладів харчової поведінки, але він може стати необхідною зміною, щоб йти в ногу з швидко мінливим сучасним суспільством.
Брайан Кук